Без мережі, але не без зв’язку

Авторка: Дар'я Букаєва

Виїжджаючи з рідного Херсона, я найбільше переживала через дронову небезпеку. Спочатку був автобус до Одеси. Дорога минула без пригод, а звідти на мене чекав нічний потяг до Івано-Франківська. Тут теж пощастило: не довелося серед ночі чи рано-вранці прокидатися через евакуацію. Обійшлося. Коли ми нарешті приїхали до Франківська, подумала: «Алілуя». 

Поки поступово з’їжджалися всі учасники Школи, стало зрозуміло, наскільки різними були наші маршрути до цього місця. Усі були родом з Херсонщини, але приїхали з різних міст України та навіть з-за кордону. Більшість одне одного до цієї поїздки не знали, а попереду на нас чекали чотири дні разом.

До Хати-Майстерні в селі Бабин Косівського району ми піднімалися пішки. Десь посеред дороги я вже встигла пошкодувати, що запхала стільки речей у свій рюкзак. Він відчутно нагадував про себе на кожному підйомі, але залишалося тільки переставляти ноги й сподіватися, що дорога скоро закінчиться. Стежка ставала крутішою, ми час від часу зупинялися, щоб почекати одне одного. Хтось жартував, хтось мовчки йшов далі, а хтось уже рахував, скільки залишилося до фінішу.

Спочатку я дивилася переважно під ноги, щоб не перечепитися об каміння чи коріння. Потім почала помічати те, повз що проходила. Дерева навколо ставали вищими, повітря було прохолоднішим, а шум дороги поступово зникав. Уздовж стежки росла суниця, деінде темніли афини. Під час підйому ми зупинялися не лише перепочити, а й скуштувати ягоди просто з кущів. У лісі траплялися гриби, і кожна нова знахідка ставала приводом на кілька секунд зупинитися й роздивитися її.

Дорогою ми проходили через дерев’яні перегородки, які потрібно було щоразу зачиняти за собою. Місцеві господарі випасають худобу, тому залишені відчиненими ворота можуть випустити корів чи овець, а за це передбачений штраф у тисячу гривень. У перші дні я постійно тримала це правило в голові. Перегородки траплялися одна за одною, тому незабаром я вже автоматично озиралася, чи точно зачинила чергову.

Коли ми нарешті дісталися Хати-Майстерні, я скинула рюкзак на лавку біля сторічного дерев’яного будинку з таким полегшенням, ніби щойно закінчила похід довжиною в кілька днів. Навколо шумів ліс, за будинком починався схил, а після довгої дороги навіть звичайне сидіння на дошках здавалося найкращим відпочинком у житті.

Будинок стоїть на висоті близько 630 метрів над рівнем моря, під Сокільським хребтом. Це простір для освітніх заходів, подій та резиденцій, створений командою людей у співпраці з місцевою родиною. Усередині є спільні кімнати, робочі зали, дошки, канцелярія та проєктор. Саме приміщення має свою історію й характер. Є правила, які спочатку можуть здатися незвичними, але швидко стають частиною побуту. Після десятої вечора намагаються не шуміти, бо в дерев’яному будинку добре чути людей. А на другому поверсі не можна стрибати чи танцювати, бо давня конструкція таких навантажень не витримає.

На чотири дні це місце стало нашим спільним домом. Тут проходила Школа спільнототворення для молоді віком від 14 до 35 років, яка пов’язана з Херсоном. Нас об’єднувало одне. Любов до міста. Хтось залишався в Херсоні, хтось виїхав в інший регіон України, хтось жив за кордоном.

Упродовж цих днів ми говорили про цінності, які важливі для спільноти, вчилися досліджувати потреби своєї аудиторії та міста, працювали над власними проєктами й шукали можливості для їхньої реалізації. Були заняття зі сторітелінгу та фандрайзингу, під час яких ми вчилися розповідати про свої проєкти, шукати для них ресурси та думати, як перетворити задум на щось реальне. Ми працювали в групах, обговорювали різні погляди, сперечалися, шукали рішення та презентували результати. А після занять гуляли, грали в «Еліас», їли, пили чай і говорили про те, на що під час навчання просто не вистачало часу.

Дощ теж став частиною цієї поїздки. Кілька днів поспіль він приходив раптово, змінюючи плани на ходу. У місті дощ часто  сприймається як причина швидше дістатися до приміщення. У горах він просто ставав частиною дня. Стежки намокали, листя блищало, повітря ставало ще свіжішим, а ліс навколо ніби змінював колір. Після зливи особливо добре відчувався запах дерев і землі. Іноді ми чекали, поки негода стихне, а іноді просто вдягали куртки й виходили надвір.

А ще тут майже не було мобільного зв’язку.

Спочатку це дратувало. Я за звичкою діставала телефон із кишені, дивилася на екран, перевіряла мережу й ховала його назад. Через кілька хвилин могла повторити те саме, хоча чудово знала, що від цього зв’язок не з’явиться. У деяких місцях телефон ловив кілька поділок, і тоді люди одразу прямували туди перевірити повідомлення, пошту чи новини. Хтось навіть жартував про «острівці мережі».

Поступово я перестала їх шукати.

У Херсоні телефон майже завжди під рукою. Повідомлення, робочі чати, новини, дзвінки, сповіщення про небезпеку. Навіть коли немає конкретної потреби щось перевіряти, рука автоматично тягнеться до екрана. У горах ця звичка просто перестала працювати.

Разом із телефоном на кілька днів зникла й постійна присутність у чужому житті. Не було можливості без кінця гортати стрічку, дивитися, де хтось відпочиває, що купив, куди поїхав, чого досяг або як проводить вечір. У соціальних мережах ми бачимо переважно вибрані моменти чужого життя, але часто порівнюємо їх із власним повсякденням, у якому є втома, невдалі дні, невирішені справи, вигорання і зовсім не такі фотогенічні моменти.

Через це легко забути, що чужа сторінка не показує все життя людини. Ми бачимо усмішки, подорожі, святкові вечері, нову роботу чи красивий ранок, але не знаємо, що залишилося за межами кадру. І все одно можемо ловити себе на думці, що в інших усе якось цікавіше, легше або краще.

Можна провести вечір із друзями, але паралельно стежити за чужими сторіс. Можна приїхати в нове місце й замість того, щоб роздивлятися його, думати, який кадр варто зняти. Можна сидіти за одним столом із людиною, слухати її історію й водночас чекати, поки завантажиться нове повідомлення. Ми ніби постійно перебуваємо ще десь, навіть коли фізично вже опинилися в іншому місці.

Тут цього «десь іще» на кілька днів не було.

Натомість з’явилося більше часу на людей поруч. Після вечері ніхто не поспішав розходитися. Ми сиділи на кухні, пили чай, грали в «Еліас», сперечалися про якісь дрібниці, сміялися, розповідали історії. Розмови могли тривати годину, хоча починалися з одного випадкового запитання. Коли телефон не може заповнити кожну паузу, починаєш уважніше слухати співрозмовника. Іноді за один такий вечір можна дізнатися про людину більше, ніж за десятки коротких переписок.

Не менш помітними стали гори.

Щоранку о 6:25 дзвонив будильник. Я вдягала щось тепле, бо навіть улітку в горах ранок може бути прохолодним, і разом з іншими виходила зустрічати світанок. Над схилами стояв густий туман. Він лежав між деревами й повільно відступав, коли ставало світліше. Спочатку навколо було лише м’яке сіре світло, потім крізь нього починали проступати обриси лісу, а сонце поступово освітлювало схили.

У сутінках цей ліс взагалі здавався трохи нереальним. Високі дерева, туман між ними, майже відсутнє світло й стежка, яка губилася десь попереду. У якийсь момент я подумала, що бракує тільки Едварда, який мав би вийти з-за найближчого дерева. Здавалося, ніби Бела ось-ось піде шукати його саме в цей густий ліс.        

У Херсоні я звикла до іншого ранкового пейзажу. Там горизонт відкритий, а світло приходить інакше. У горах його доводилося чекати, поки воно проб’ється крізь туман і дерева.

У такі моменти мені не хотілося діставати телефон. Хотілося просто дивитися, як змінюється небо, слухати ранковий ліс і запам’ятати це без спроби одразу перетворити побачене на фотографію для когось і

За чотири дні я встигла звикнути до звуків цього місця. До того, як вранці прокидається будинок, як хтось іде на кухню раніше за всіх, як за вікном шумить ліс. До прохолодного повітря після ночі, запаху деревини в старому будинку, мокрих стежок після дощу. До ягід і грибів уздовж дороги, довгих підйомів, після яких ноги вже не дуже хотіли йти далі, і вечорів, коли всі збиралися разом та не поспішали розходитися. А вночі десь у стінах час від часу шеруділи мишки, додаючи до звуків старого будинку ще один, зовсім не запланований, але вже знайомий.

Ми багато ходили. Іноді стежка проходила між високими деревами, іноді відкривався схил, а іноді навколо було стільки зелені, що здавалося, ніби дороги взагалі не існує. Після кількох годин у горах починаєш помічати не лише краєвид загалом, а й маленькі деталі. ншого.Ягоди біля стежки, гриби під деревами, краплі води на листі, нерівності каміння під ногами, звук вітру у верхівках дерев. Те, на що в місті легко не звернути увагу, тут стає частиною самої подорожі.

Коли ми поверталися додому, зв’язок знову з’явився. На телефон посипалися повідомлення, повернулися новини, робочі чати й усе те, що на кілька днів залишилося десь далеко. Разом із ними повернувся і звичний ритм.

Але після цієї поїздки я ще довго думала про те, скільки уваги ми віддаємо тому, що відбувається на екрані, і скільки можемо не помітити поруч. Подорожі дають можливість на якийсь час змінити цю оптику. Побачити інше місце, познайомитися з людьми, яких інакше міг би ніколи не зустріти, спробувати щось нове, вийти зі звичного розкладу й подивитися на власне життя трохи збоку.

Іноді для цього не потрібна далека країна чи складний маршрут. Достатньо опинитися в новому місці, пройти кілька кілометрів пішки, промокнути під дощем, зупинитися біля ягідного куща, прокинутися до світанку або просто кілька годин поговорити з людиною, яку ще вчора не знав.

Подорожі повертають увагу до того, що ми часто пропускаємо у звичайному житті. До людей поруч, природи, власних думок, випадкових розмов і маленьких деталей, які неможливо запланувати. Вони дають можливість на певний час вийти зі свого звичного маршруту, а потім повернутися до нього вже з іншим поглядом.

Мабуть, саме це я й забрала із собою з цієї поїздки. Не лише фотографії гір чи спогади про чотири дні Школи. А здатність трохи повільніше дивитися навколо, помічати те, що зазвичай проходить повз, і не боятися залишити телефон у кишені.

Бо подорож закінчується тоді, коли повертаєшся додому. Але те, що вона змінює у твоєму погляді на світ, може залишитися набагато довше.